Пам’яті Дмитра Вітовського

Пам’яті Дмитра Вітовського

Дмитро Вітовський

4 серпня виповнюється 90 років, як в авіакатастрофі поблизу Ратибора (Німеччина) загинув полковник Дмитро Вітовський, ідеолог політичної думки українських січових стрільців. Косівська районна організація ВО "Свобода" провела заходи в м. Косів, біля пам’ятника борцям за волю України з метою вшанування пам’яті цього видатного українця.

Народився Дмитро Вітовський у 1887 році в с. Медусі (Галицький район) на Станіславщині. Навчався на правничому факультеті Львівського університету. У липні 1910 року був заарештований за участь у несанкціонованому вічі студентів, які домагалися відкриття у Львові українського університету. Під час сутички з польськими шовіністами тоді ж був убитий А. Коцко. Так Д. Вітовський став учасником відомого процесу, який увійшов в історію національно-визвольної боротьби і тривав упродовж року. Після відбуття покарання повертається у Львів.

У серпні 1914 року Головна Українська Рада оголошує про початок формування українського легіону у складі австрійської армії під назвою українські січові стрільці (УСС). На збірні пункти зголосилося понад 28 тисяч юнаків, які пройшли вишколи у "Січах" та "Соколах". Дмитро Вітовський був призначений курінним командиром. Саме він стояв біля витоків створення нової української армії, якої народ не мав віками, та світогляду нового українського бійця. Опісля самі ж стрільці скажуть, що величезну, якщо не основну, роль у формуванні їхньої свідомості відіграв сотник Вітовський. В його сотні служили хлопці зі звичайних українських родин, проте дискусії на ідеологічні теми велися за ініціативою самого Вітовського. Саме з його сотні вийшла думка закласти фонд, аби видавати часописи та журнали ("Шляхи"). Так Дмитро Вітовський став одним з тих, хто трактував стрільця як носія національного духу народу. Окрім ідеологічного вишколу, формувався якісно новий український боєць, який світоглядом був відмінним від австріяцького вояка. Всі, хто його знав, запевняли, що "був незрівнянним виховником стрілецтва".

Був тим, хто мало дбав про славу, – вона сама ходила за ним. Відзначився хоробрістю у Карпатах (1914 р.), над Стрипою (1915-1916рр.). Разом зі стрільцями кидався голіруч на ворога,замерзав у Бескидах, відбивався кулаками, - проте ніколи не покладався на Австрію. Бачив її як тимчасового спільника у боротьбі з Росією.

З липня 1915 року Медуха зустріла січових стрільців тріумфальною аркою – у рідне село їх ввів Дмитро Вітовський. Після бою під Семиковцями був викликаний у Львів і скерований "вербунковим комісаром" на Волинь. Вирішує розпочати роботу зі створення українських шкіл. Перебуваючи на Волині, разом з товаришами описує народні пам’ятки старовини.

У липні 1917 року УСС запевнили Центральну Раду в Києві, що вони на її боці. У січні 1918 року Д. Паліїв подав Головній Українській Раді план організації української армії, який був продовженням ідеї Вітовського не поривати з Австрією, а під її прикриттям кинути всі сили на здобуття української державності в Галичині. Берестейський мир 1918 року вирішив долю стрілецтва, яке на заклик Центральної Ради пішло на допомогу Великій Україні. Командував цією армією князь Вільгельм (Василь Вишиваний). Так Дмитро Вітовський разом із сотнею стрільців побачив Україну, повністю відчувши її трагедію – усі свої сили він спрямував на пробудження національної свідомості народу.

Головною метою свого життя Дмитро Вітовський бачив творення національної армії. В уряді ЗУНРу, будучи секретарем військових справ, він розпустив стару жандармерію, оголосив загальну мобілізацію в українську армію, на яку покладав великі надії. Буде армія – буде державність!

Виступав ініціатором злуки з Великою Україною, а його звернення до стрілецтва надрукували усі тодішні газети. Проте 12 лютого 1919 року Д. Вітовський подав у відставку, а Є. Петрушевич її прийняв. Преса нагадувала, що заслуги Дмитра Вітовського неоціненні – він очолив Листопадовий чин і за його наполяганням була створена армія. Входив до складу делегації УНР, яка брала участь у Паризькій конференції. Повертаючись з марних переговорів, загинув у авіакатастрофі. Очевидно, це було замовне політичне вбивство. Коли звістка про смерть Д. Вітовського дійшла до стрілецтва, це стало ще одним ударом по УГА, яка, втомлена боями, відступала за Збруч.

Вражений смертю Вітовського, О.Олесь написав вірш "Пам’яті Д. Вітовського" (1919 рік):

Схилімо голови…Нова труна,

нова тяжка безмірна втрата…

Розбитий келих без вина;

народ без сина і без брата…

У цих словах – вся суть того, ким для України був Дмитро Вітовський. З- під Ратибора його прах перевезли до Берліна. Перепохований у Львові.

Загинув геть молодим – йому не виповнилось навіть 32 роки. Його ім’я будуть очорнювати, спихати провину за трагедію подальших подій у Галичині. Проте йому не довелося побачити крах власних ідей, спостерігати криваву трагедію армії і нації, не чути насміху над пам’яттю тих, хто загинув за Україну. Коли на його могилу клали жовто-блакитні вінки, то в Україні комуністи та їхні помічники, комсомольці, зрівнювали могили тракторами, роблячи з цвинтарів парки. Ім’я полковника Дмитра Вітовського залишається символом чесного, вірного, відданого служіння Україні. Рівняймось на нього!